ЗИМА ПРИЙШЛА, СВЯТ НАВЕЛА
Роботу виконала:
Старцева Вікторія,
учениця 11-го класу
Охотської ЗОШ I-III ст.
Нижньогірського району
Керівник:
Трохимчук Г.І.,
учитель української
мови і літератури
Охотської ЗОШ I-III ст.
Нижньогірського району
Нижньогірський район
Зміст
I. ВСТУП……………………………………………………………………… .3
II. ЗВИЧАЇ– СКАРБ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ…………………………. .4-5
III. ЦИКЛ ЗИМОВИХ СВЯТ В УКРАЇНІ:
1. Введення……………………………………………………………… 5-6
2. Свято Катерини……………………………………………………… 6-8
3. День Андрія Первозванного……………………………………….. 8-13
4. Варвари………………………………………………………………. 13-15
5. День Святого Миколая……………………………………………… 15-18
6. Святвечір……………………………………………………………...18-20
7. Різдво Христове………………………………………………………20-23
IV. ВИСНОВОК………………………………………………………………..23-24
ЛІТЕРАТУРА………………………………………………………………25
I. ВСТУП
Не раз доводилося чути, що хто забуває звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом, а хто забуває минуле, не вартий майбутнього. І кожного разу ці слова змушували мене замислюватися: а що я знаю про звичаї свого народу, які традиції збереглися до нашого часу, а які навіки втрачені або ж втрачаються. Мені захотілося більше їх вивчити, дослідити, а в деяких, може, взяти участь. Але з чого почати? Якось, розмовляючи з бабусею, почула від неї: «Зима прийде, свят наведе.» А що ж це за свята? Знаю про День Андрія, свято Миколая, звичайно ж про Різдво Христове, Водохреще, про колядки, щедрівки, посівалки. А яка ж іще інформація існує про зимовий цикл народних свят? Які обряди і магічні дії супроводжують їх? Як і хто дотримується цих звичаїв у моєму рідному селі? Як зберігаються ці звичаї моїми односельцями: сусідами, родичами, друзями, однокласниками? Ось оце й стало метою мого дослідження.
Я поставила перед собою завдання зібрати матеріал із літератури, сайтів мережі інтернету, особистих зустрічей із людьми, із занять гуртка «Українське народознавство» в нашій школі, із власної участі у фольклорних святах. Роботу я назвала «Зима прийшла, свят навела», бо почала з дослідження звичаїв і традицій зимового циклу, починаючи з Введення і закінчуючи Різдвом Христовим. Звичайно, я буду й надалі продовжувати ці дослідження, вивчатиму й інші традиції, звичаї, пов’язані з зимовим циклом, а також з весняним, літнім, осіннім. А поки я встановила, що в моєму селі є багато людей, які знають, зберігають, передають дітям і онукам українські звичаї і традиції У результаті зустрічей, згадок, праці з етнографічною літературою, участі у шкільних фольклорних святах і народилася ця робота.
А ще мама мені розповідала, що раніше, коли вона була школяркою, такі свята як Різдво Христове, Великдень, Трійця не були національними державними. Тільки в 90-х роках у ці свята людям почали надавати вихідний день. Вітання з цими святами звучить тепер і по радіо, телебаченню від Президента України.
ІІ. ЗВИЧАЇ - СКАРБ УКРАIНСЬКОГО НАРОДУ
Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть.
Працюючи з етнографічною літературою (Фото 1, 2) я ще раз пересвідчилася, що звичаї народу – це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а i в його історичному минулому.
[pic] [pic]
Фото 1. Відбір літератури. Фото 2. Робота з етнографічною
літературою.
Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного i суспільного життя. Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова – це ті наймiцнiшi елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю, і виробилися вони протягом усього довгого життя i розвитку кожного народу.
Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. З яких би куточків України не були б люди, але слухаючи їхні розповіді, я побачила багато спільного у звичаях та традиціях.
Розмовляючи зі своїми односельцями я дізналася, що приїхали вони до Криму з різних куточків України, але кожен з них пам’ятає про ті звичаї, які були розповсюджені в рідних краях, яких вчилися у бабусь і дідусів, у батьків і матерів. А тепер це переважно літні люди. Але з якою теплотою вони згадують і вечорниці, і колядки із щедрівками, посівалки, і про те, як кожного свята йшли до церкви. Вони не уявляють Різдва без куті, Великодня – без писанки, Святої Трійці – без клечання. На Введіння вони закликали щастя на майбутній рік, на Катерини кликали долю, а на Андрія кусали калету. А яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Все це – наша культура, наші найстаріші традиції. І збереглися вони до наших часів, дякуючи таким людям, як Шегера Євдокія Кузьмівна, Синиця Ольга Трохимівна, Подолянчук Людмила Юхимівна, Кравчук Галина Василівна, Трохимчук Галина Іванівна, Васько Микола Іванович, Войтюк Валентина Василівна, Радінська Олександра Антонівна, Пінчук Валентина Петрівна, Пономарьова Ганна Антонівна та інші.
Усі українські звичаї віють на серце кожного з нас чарами рідної стихії і є для душі живущим бальзамом.
III. ЦИКЛ ЗИМОВИХ СВЯТ В УКРАЇНІ:
1. Введення
Прийшла зима. Випав перший сніг, наступили морози i покрилися кригою ріки. У селі всі господарські роботи закінчено. Господарі ховають реманент, готуються до Різдвяних свят...Господині прядуть, плетуть. Дівчата вишивають. Парубки допомагають батькам, а у вільний час заважають дівчатам вишивати.
Наближається період угадування на майбутній рік, а разом iз цим надходить i перше зимове свято Введеня (4 грудня).
Серед людей побутує думка, що воно має таку назву, тому що веде за собою інші свята. Але зустрівшись із Отцем Іоаном, священиком Охотської церкви, я дізналася, що це свято пов’язане із введенням в храм Пресвятої Богородиці.
Ольга Трохимівна Синиця 1929 року народження проживає в Охотському з 1961 року, вона приїхала до Криму з Млинівського району Рівненської області. Жінка розповідає, що якщо в цей день першим до хати ввійде молодий гарний чоловік, а до того ще i з грішми – добра ознака: весь рік у хаті будуть усі здорові i будуть «вестися» гроші. Якщо ж увійде до хати старий кволий чоловік, а до того ще й бідний – погана ознака: i хворі в хаті будуть, і злидні заведуться... А найгірше, як увійде до хати стара жінка – то вже добра не жди. Тому старші та бiднiшi люди колись стримувалися заходити до чужої хати в день Введiння – так само, як і на Різдво та Великдень. Недобрий знак, якщо в цей день хтось iз сторонніх приходить що-небудь позичати.
У різних місцевостях святкують це свято по-різному, але скрізь спостерігається одне правило – накликати багатство та добробут на майбутній рік.
За три дні по Введiннi – день великомучениці Катерини.
2. Свято Катерини
День великомучениці Катерини чи, як звичайно це свято в народі називається, Катерини, є свято дівочої долі. Напередодні цього свята колись парубки постували, щоб Бог послав їм добру жінку. В самий же день свят, сьомого грудня, дівчата ворожать i закликають долю.
Ранком до схід сонця дівчина йде в садок i зрізує гілочку вишнi. В хаті вона ту гілочку ставить у пляшку з водою i чекає свята Меланки. Якщо до Меланки вишня розів’ється i зацвіте – добрий знак, бо й доля дівоча цвісти буде. Засохне гілочка без цвіту – погана ознака.
У цьому випадку під «долею» дівчата розуміють шлюб: є цвіт на гiлочцi – буде весілля, нема – восени доведеться Покрову благати: «Свята мати, Покрiвонько, покрий мою голівоньку». Вивчаючи етнографічну літературу, я дізналася, що за традицією у цей день увечері дівчата сходяться до однієї хати i варять спільну вечерю. Приходять хлопці, починаються розваги. Танцювати не можна – піст, але й без танців весело. Можна співати колядки.
Опiвночi, перед першими півнями дівчата беруть горщик з «вечерею», обгортають його новим рушником i йдуть «закликати долю». Простують до воріт. Кожна з дівчат, тримаючи в руках горня з кашею, тричі гукає:
Якщо в цей час заспіває півень, доля обізвалася якщо ж нi: доля оглухла.
Цей обряд мені пощастило спостерігати під час фольклорної вистави «Свято дівочої долі» у нашій школі.
Хоч Катерини – це свято жіночої долі, та все ж при вечері хлопці люблять згадати i про свою долю.
В етнографічній літературі я прочитала таку казку.
Було собі два брати: один бідний, а другий багатий. Одного разу вийшов бідний брат на поле багатого i бачить: ходить по полю якась жінка, збирає колоски i кладе під копи. Він пiдiйшов до тієї жінки i питається:
Ти хто така?
Я доля твого брата!
А де ж моя доля?
Он лежить під копою, спить!
Що ж їй зробити, щоб i вона була така проворна, як ти?
– Ось я тебе навчу, – каже доля багатого, – ти підкрадися потихеньку, схопи її за коси i бий та приказуй: «Оце тобі, лиха доле, лiнощi! Оце тобі за те, що мене вже злидні через тебе обсіли!»
Послухав бідний брат цієї ради i пішов ловити свою долю. Підкрався, простягнув руку i хотів був схопити за коси, а вона – верть! – та й втекла. Бігав бідний за своєю долею, бігав – не піймав... Пішов бідувати далi. Отже, я зрозуміла, що кожен повинен сам тримати свою долю в руках.
А ще напередодні Катерини дівчата клали під подушку листочки з різних дерев, помічаючи таким способом кількох хлопців. Вранці витягали один з листочків, щоб дізнатися, за кого вийти заміж. Я провела опитування серед старшокласниць нашої школи, дівчат 9-11 класів, виявляється, вони теж так ворожать, але замість листочків дерев кладуть паперові листочки з іменами хлопців. Тамара Георгіївна Мустафаєва, 1978 року народження (Фото 3), розповіла, що й вона з подругами так ворожила, коли була дівчиною. А ще вони вішали обручку на волосину, розгойдували її в склянці і слухали, скільки разів вона стукнеться об скло, через стільки років вийдеш заміж.
[pic]
Фото 3. Зустріч з Т. Г. Мустафаєвою.
3. День Андрія Первозванного
День Святого Андрія Первозванного припадає на 13 грудня. Стародавня християнська легенда каже, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнство в самому Царгороді (Константинополі), на побережжях Чорного моря та в околицях нашої столиці – Києва.
Хоч Андрій Первозванний – християнський святий, але народні традиції, звичаї i обряди в день цього святого мають стародавній, дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання «калети».
З усього циклу осiннiх традиційних свят день Андрія Первозванного – найцiкавiший.
З давніх здавен у ніч під Андрія дівчата ворожать, бо вірять, що «Андрієва ніч» допоможе їм пізнати свою долю – дізнатися, чи вийдуть вони заміж, а чи доведеться знову дівувати цілий рік. (Фото 4).
[pic]
Фото 4. Ворожіння дівчат на Андрія.
Інший спосіб ворожити – слухати попід вікнами в ніч перед Андрієм. Подолянчук Л.Ю., 1940 року народження, розповіла мені, що в молодості вони бігали під чужі вікна, щоб почути якесь чоловіче ім’я. Воно означатиме ім’я майбутнього чоловіка. Якщо почуєш слово «сядь», значить ще довго сидітимеш в дівках, а якщо «іди», то цього року вийдеш заміж. (Фото 5).
[pic]
Фото 5. Розмова з Подолянчук Л. Ю.
Радінська Олександра Антонівна, 1941 року народження, казала, що як почула під вікном, як мати сказала синові: «Іди мийся», то дуже зраділа, бо ворожіння віщувало швидке заміжжя.
Шегера Євдокія Кузьмівна, 1928 року народження, згадує, що дівчата в цей день пекли коржі. Потім вони розкладали їх на долівці і впускали до хати пса. Чийого коржа він вхопить першим, та дівчина перша й заміж вийде, а чийого не зачепить, та сидітиме в дівках. «Ми дуже переживали, щоб пес не надкусив корж і не покинув, бо це означало, що та дівчина стане вдовою.
Цікавилися ми ще й тим, хто буде чоловік, багатий чи бідний, якої вдачі. Ми ставили на долівку мисочку з водою, сипали трохи пшениці і ставили люстерко. Впускали півня, самі сиділи тихо-тихо і спостерігали за ним. Якщо півень гляне спочатку в люстерко – чоловік буде ледар, нап’ється води – майбутній чоловік буде п’яницею. Нам дуже хотілося, щоб півень спочатку клюнув пшениці, бо це означало, що чоловік буде хазяїном.
Ще ми виходили на вулицю і чекали першого зустрічного чоловіка, питали його ім’я. Це ім’я означало ім’я майбутнього чоловіка.» (Фото 6).
[pic]
Фото 6. Є. К. Шегера в молоді роки (фото із сімейного архіву Г. В. Кравчук).
Під час опитування дівчат нашої школи, я дізналась про інші види ворожіння. Дівчата з 10-го класу виходили на вулицю й попарно рахували кілки на огорожі. Якщо останній кілок буде парний, значить бути дівчині в парі. Майже всі дівчата 10-11 класів кидали чобіт за ворота. В який бік буде повернутий носок чобота, там і майбутній чоловік живе.
Увечері на Андрія сходяться вже разом – i хлопці, i дівчата. Сходяться до просторої хати – щоб було де розбігтися для кусання калети. З цього кусання калети i починаються Андріївські вечорниці.
Калета – це великий корж iз білого борошна. Печуть калету дівчата – всі разом.
Тісто солодке, з медом. Зверху оздоблюють калету сухими вишнями чи родзинками – «щоб гарна була». Є. К. Шегера розказувала, що на Рівненщині вони пекли калету з чорницями. Виходив такий «рябенький» корж. Посередині дірка. В дірку всувають червону стрічку i пiдвiшують калету високо, щоб парубок міг дістати зубами калету тільки тоді, як добре підстрибне.
Біля калети стає вартовий – «пан Калетинський». Це повинен бути веселий, жартівливий парубок. Він бере в руки квач, вмочений у масну сажу, стає під калетою i запрошує гостей калету кусати.
Євдокія Кузьмівна Шегера розказує (Фото 7): «В такий момент на вечорницях було дуже весело, бо «пан Калетинський» вигадував різні жарти, щоб розсмішити «пана Коцюбинського». Він і співав, і танцював, і передражнював присутніх. Всі сміялися. «Пан Коцюбинський» їхав до коржа (калети) на кочерзі (коцюбі). Між Калетинським і Коцюбинським відбувався діалог:
- Куди їдеш?
- У млин.
- Що везеш?
- Міхи.
- Що в міхах?
- Сміхи.
- Засмійся!
- Не буду!
[pic] Фото 7. Шегера Є. К. розповідає про вечір на Андрія
А Радінська О.А. і Войтюк В. В. (Фото 8, 9) повідали про трохи інший діалог між Калетинським і Коцюбинським:
- Куди їдеш?
- Калиту кусати.
- А я буду сажею писати.
- А я кусну.
- А я писну.
[pic] [pic]
Фото 8. Розмова з В. В. Войтюк. Фото 8. Бесіда з О. А. Радінською.
Потрібно було витримати і не засміятись. Тоді Коцюбинському дозволялося кусати калету. Якщо ж він засміється, то «пан Калетинський» маже його сажею, і він мусить іти геть. На його місце стає інший парубок. Ми з нетерпінням чекали, коли знімали калету і ділили. Дівчатам роздавали задурно, а хлопці мусили платити.»
Подолянчук Л. Ю. розповіла, що у ніч під Андрія хлопці вчиняли різні бешкети. Це був такий звичай, і їм все прощалося. В цю ніч парубки могли зняти ворота і закинути їх на дах, розібрати огорожу, налякати дівчат, раптово вискочивши з-під тину. Вони також робили різні опудала з соломи і сіна і ставили на ворота.
Жителька села Охотське Кравчук Галина Василівна розповідає, що у вісімдесяті роки ХХ-го століття жарти парубків були трохи інші: «Одного разу хлопці заклали дровами двері у квартирі директора школи, а іншого разу залізли на дах і закрили склом димохід. Скільки було переполоху, поки господар не здогадався, чому увесь дим виходить не на вулицю, а в кімнату. А якось наші хлопці поприв’язували міцними мотузками двері квартир, що знаходилися навпроти одна одної. За такі бешкети хлопців ніхто не карав. Це було весело для молоді, а старші теж не ображалися, адже у молоді роки вони витівали те ж саме.» (Фото 9).
[pic]
Фото 9. Бесіда з Г. В. Кравчук.
Я дізналася, як розважалася молодь у минулому, і зробила висновок, що раніше жити було значно веселіше.
4. Варвари
День Варвари Великомучениці – 17-го грудня. У цей день не можна прати, білити й глину місити. Зате можна досхочу вишивати й займатися іншими справами, пов’язаними з нитками. Так і робили дівчата на фольклорному святі в Охотській школі. (Фото 10).
За народною легендою, Свята Варвара Великомучениця вишивала так красиво, що самому Ісусу Христу вишила ризу. Батько Варвари був язичником, а вона – християнкою. Тому він віддав її правителю міста на тортури душевні та тілесні. Дівчина не зреклася своєї віри. Загинула вона від рук власного батька – він відрубав їй голову.
Цей день – 17 грудня поворот на весну. Починаючи із цього дня й протягом наступних трьох люди варили кутю й узвар – на добробут і здоров’я. Є таке прислів’я: «Варвара снігом стелить, Сава завірюхою загладжує, а Микола морозом давить.»
[pic]
Фото 10. Фольклорне свято до Дня Варвари.
Євдокія Кузьмівна Шегера згадує, що на за часів її молодості у цей день варили вареники з картоплею, сиром, ягодами, грибами. Обов’язково декілька вареників начиняли перцем, ватою, цибулею. Це робилося для сміху. А в один вареник клали копійку. Кому попаде вареник з копійкою, той вважався щасливим. «Я й до цього часу в день Варвари обов’язково готую вареники і в один кладу копійку. Цю традицію перейняли мої доньки та онуки.»
Донька Євдокії Кузьмівни Галина Кравчук поділилася зі мною рецептом вареників із халвою і чорницями, який передала їй мама. Кожного року у День Святої Варвари вона обов’язково готує такі вареники для членів своєї сім’ї, часто пригощає ними сусідів.
5. День Святого Миколая
Це – веселе народне свято. У народних легендах та переказах святий Миколай боронить людей перед стихійним лихом, а найбільше – на воді. З інших народних оповідань виходить, що святий Миколай Чудотворець опікується не тільки людьми, а й диким звіром. За радянських часів це свято було частково забуте, традиції зберігалися тільки в Західній Україні. Натомість зараз відбувається надзвичайно швидке відродження таких приємних національних традицій. Напередодні 19-го грудня до дітей України має завітати Святий Миколай і покласти під подушки або в чобітки миколайчики – приємні подарунки від доброго Святого за гарну поведінку протягом року.
Мною проведено анкетування серед учнів 1-8 класів Охотської школи. (Фото 11).
[pic]
Фото 11. Проведення анкетування.
В анкетуванні взяло участь 127 учнів. Всі знають День Святого Миколая, що становить 100,00 % від кількості опитаних учнів. Традиції дарувати подарунки дітям дотримуються у 110 сім’ях – 86,61 %. (Діаграма)
[pic]
Діаграма. Результати опитування учнів.
Мені й до цих пір мама також дарує щось смачне або те, про що я мрію.
У нашій школі традиційно кожного року проводиться фольклорне свято «День Святого Миколая», на якому ми дізнаємося про це святого, про традиції та звичаї, пов’язані з ним, про те, яким був Святий Миколай, які добрі діла він творив, як допомагав людям, вивчаємо нові колядки, наприклад «Ой, хто, хто Миколая любить». Я також брала участь у цьому фольклорному святі. (Фото 12-13).
[pic] [pic]
Фото 12. Колядка «Ой, хто, хто Фото 13. Св. Миколай прийшов у
Миколая любить» гості до дітей
Учасники фольклорної групи виступали перед учнями 5-11 класів. Особливо привітно зустрічали їх у Центрі реабілітації пенсіонерів та інвалідів села Охотського. Пенсіонери уважно слухали і підспівували. (Фото 14).
[pic]
Фото 14. Вдячні глядачі.
Про популярність Дня Святого Миколая свідчить і той факт, що в нашому районі декілька років поспіль проходив фольклорний фестиваль-свято Святого Миколая в рамках Всеукраїнської програми «Добро починається з тебе». Юні артисти нашої школи також брали в ньому участь та були нагороджені Почесною грамотою відділу освіти Нижньогірської райдержадміністрації. (Фото 15).
[pic]
Фото 15. Виступ на районному фестивалі-святі Святого Миколая в
рамках Всеукраїнської програми «Добро починається з тебе».
Всі фольклорні українські свята підготувала і провела разом з учнями Трохимчук Галина Іванівна – учитель української мови і літератури нашої школи.
6. Святвечір
Зима. Ранок. Над кожною хатою стовпом в’ється дим. Тихо. Здасться, що село ще спить: на вулицях нема нікого. Але в кожній хаті давно кипить робота... Сьогодні, 6 січня, особливий день.
Ще вдосвіта, як тільки день заглянув у хату крізь замерзлi шибки, господиня приступала до праці. Через кілька хвилин у печі вже палають сухі дрова. Господиня пов’язалася хусткою, засукала рукава i заходилася готувати дванадцять святвечiрнiх страв: наставила узвар, варить горох, квасолю, смажить капусту, рибу, ліпить вареники, готує картоплю, гриби, кашу гречану, голубці з пшоном, коржі з маком та кутю з товченої пшениці. В усьому їй допомагають діти, а найбільше – старша дочка. Це мала бути багата, але пісна вечеря.
У той час, коли господиня поралася біля печі, господар напував в худобу, підстелив свіжою соломою та дав їй свіжого пахучого сіна. Потім він поодкидав сніг вiд хати, розчистив стежки i уважно оглянув усе господарство. Все живе i мертве, що є в господарстві, повинно зустріти урочисту хвилину Святвечора на своєму мiсцi. Ніщо не може бути в цей вечір поза домом, у чужих руках – позичене чи десь забуте. Усі члени родини теж повинні бути вдома. «Боже сохрани, – кажуть люди, – десь заночувати в цю ніч, цілий рік будеш блукати по свiтi».
Коли вже сонце схилиться до заходу, господар вносить сніп жита –
дiдуха. Переступаючи поріг, він скидає шапку i вітається з господинею, ніби вперше входить до хати:
– Дай, Боже, здоров’я!
– Помагай Бог, – вiдповiдає господиня, – а що несеш?
- Злато, щоб увесь рік ми жили багато! – говорить господар, зупиняючись посеред хати. Тут він хреститься i, звертаючись до родини, віншує:
- Віншую вас iз щастям, здоров’ям, з цим Святим Вечором, щоб ви в щасті i здоров’ї ці свята провели та других дочекались – вiд ста літ до ста літ, поки нам Пан Бог назначить вік!
Повіншувавши, господар підносить дiдуха високо над столом i ставить на покуті під образами.
Проводячи бесіди з односельцями я дізналася, що, на жаль, цей обряд у нашому селі забутий і дідуха в хаті ніхто не ставить.
Батько урочисто сповіщає родині, що Святий Вечір уже почався, бо на небі засяяла вечірня зоря. Але перш ніж приступити до вечері, йому треба нагодувати худобу i «запросити гостей». Господар підходить до столу і бере кілька ложок кожної страви, обходить все господарство, благословить його вечерею. Він звертається до морозу, до сірого вовка, до злих бур і вітрів і запрошує їх їсти кутю. Після цих запросин він повертався до хати, і починалася спільна вечеря всього роду.
М. І. Васько розповів, що в його сім’ї обов’язково готують кутю і він роздає її домашній птиці і худобі, щоб не хворіла і краще водилася.
На Великій Україні діти носили вечерю до своїх близьких родичів та до хрещених батьків. А ті наділяли їх горіхами, калачами, пиріжками та дрібними монетами.
Деякі з цих давніх традицій збереглись і до нашого часу. Наприклад, готування дванадцяти пісних страв. Ось Шегера Є. К. розповідає, що готує у цей день пісні голубці, картоплю з грибами, смажену рибу, ліпеники (картопляні пиріжки з начинкою із капусти чи грибів), ставить на стіл квашену капусту, мариновані огірки й помідори, борщ або суп, мариновані гриби, вареники і обов’язково узвар і кутю.
Діти, коли були малі, носили кутю найближчим родичам, а зараз онуки і правнуки теж підтримують цей звичай і носять кутю своїм хрещеним батькам.
І Подолянчук Л.Ю., і Синиця О. Т., і Васько М. І. теж розповіли про цей самий звичай. Т.Г. Мустафаєва каже: «Мені судилося вийти заміж за кримського татарина і мої діти не хрещені. Ми в сім’ї наслідуємо і татарські звичаї і християнські. Тому мої діти обов’язково носять кутю своїм бабусям, родичам, як це робила я в дитинстві.»
Отже, я побачила, що збереглося багато традицій і звичаїв, які прийшли до нас із давніх часів.
7. Різдво Христове
7 січня – Різдво Христове. Яка ж історія цього свята? Цього дня сталася велика для всього християнського світу подія – народження Ісуса Христа у Віфлеємі.
Отець Іоан розповів, що Ісус Христос був посланий Богом на землю для спокутування гріхів і спасіння людства.
Згідно з переказами Євангелія, мати Ісуса Христа Марія та її чоловік Йосип жили в Назареті, а до Віфлеєма прийшли, виконуючи наказ правителя Августа з’явитися всьому населенню на перепис. Оскільки сюди зібралося дуже багато людей, Марія та Йосип не змогли знайти місця для ночівлі, а тому їм довелося заночувати в невеликій печері. Там Марія і народила Сина Божого. Тоді Янгол спустився з неба і повідомив чабанам, що Бог народився. Чабани перші прийшли вклонитися немовляті. На небі засяяла Віфлеємська зірка, орієнтуючись на неї, до печери з Марією та Ісусом Христом прийшли язичницькі мудреці й принесли Богу подарунки: золото, ладан і смирну. Золото символізувало царську владу, ладан – Божу волю, смирна – долю пророка.
Я зрозуміла, що саме тих давніх часів сягає традиція виготовляти Віфлеємську зірку та прикрашати нею новорічну ялинку, або ходити з нею колядувати. (Фото 16).
[pic]
Фото 16. Дівчата 8-го класу із Віфлеємською зіркою.
Пославши свого Сина на землю, Бог-отець намагався показати людству важливість любові, добра, співчуття та взаєморозуміння між людьми. День народження Ісуса Христа – найбільш широко шанований день народження у світі. Люди різних соціальних верств, матеріального становища, поглядів не минають це свято своєю увагою. Я не зустріла ні однієї людини, яка б не знала цього свята. Мої односельці, готуючись до нього, прибирають в будинках і на подвір’ях, готують святкові страви, йдуть до церкви, славлять Бога в колядках.
З опитаних мною учнів нашої школи кожен хоча б раз у своєму житті ходив колядувати. Я не зустріла ні одного, хто б не знав колядок. Сама я вивчила колядки «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Нова радість стала», «По всьому світу стала новина». Мій однокласник Козаков Микита власноруч виготовив Віфлеємську зірку і разом зі своїми друзями ходив з нею колядувати. Вважаю що ця традиція назавжди залишиться жити в нашого народу.
Я зустрілася із Пономарьовою Ганною Антонівною, 1940 року народження. Вона родом з Курської області Росії. Про колядки і щедрівки ця жінка дізналася від українців, які жили в їхньому селі. А коли в 1953 році разом із батьками вона переїхала до Криму, то дізналася і про інші традиції та звичаї українського народу. (Фото 17).
[pic]
Фото 17. З Г. А. Пономарьовою.
Із зустрічі з В. П. Пінчук, завідуючою Центром реабілітації пенсіонерів і інвалідів в с. Охотське (Фото 18) я дізналась, що її підопічні на Різдво обов’язково йдуть до церкви, а ось на другий день свята збираються в Центрі, приносять приготовлені вдома смачні страви, кутю і тут спілкуються, пригощаються і обов’язково співають колядки. Люди згадують свою молодість, як гуляли на вечорницях, ходили колядувати, щедрувати. Тепер вони розповідають про це своїм онукам і вчать з ними колядки і щедрівки. Слухаючи розповідь В. П. Пінчук я думала, що живуть наші українські традиції і звичаї, передаються від покоління до покоління.
[pic]
Фото 18. Бесіда з В. П. Пінчук.
IV. ВИСНОВОК
Коли я починала цю роботу, то навіть не підозрювала, з яким цікавим матеріалом мені доведеться ознайомитися, з якими чудовими людьми зустрітися, скільки надзвичайного дізнатися, вивчити. За час роботи над темою я побувала в церкві, у бібліотеці, в будинку культури, центрі реабілітації пенсіонерів та інвалідів. Я зустрічалася з людьми, які бережуть наші українські звичаї і традиції. Вважаю: який би час не настав у нашій державі, в її історії, звичаї і традиції будуть жити завжди. Зі своєю роботою я виступала на класній годині перед однокласниками, і робота викликала велику цікавість.
Мені вдалося зібрати багатий матеріал, описати, як дотримувалися зимових звичаїв колись і як тепер. Цей матеріал розширює знання про український народ, його культуру, духовність, про нашу рідну Україну, виховує любов до рідної землі, до людей, викликає інтерес до минулого нашої батьківщини.
Готуючи цю роботу, я відчувала гордість за Україну, українців, за своїх односельців, за себе, бо я теж маленька частинка українського народу. Я тепер розумію, що точно буду й далі продовжувати вивчати звичаї і традиції моїх співвітчизників. Дуже хочу більше дізнатися про інші зимові свята, а також про весняні, літні, осінні. Я радію, що попереду ще багато нового, не вивченого, не дослідженого мною. Адже буде нагода знову зустрічатися з цікавими людьми, вивчати новий матеріал, більше дізнаватися. Я намагатимуся брати участь у нових фольклорних святах, щоб переживати те, що відчували наші предки, чим цікавилися, як працювали і відпочивали.
ЛІТЕРАТУРА
1. Воропай Олекса. Звичаї українського народу: [Етногр. нарис] – К.: Школа, 2006.
2. Шкода М. Н. Люба моя Україна. Свята, традиції, звичаї, обряди, прикмети та повір’я українського народу. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008.
3. Скуратівський В. Т. Дідух: Свята українського народу. – К.: Освіта, 1995.
4. Попова О. А. Кращі прислів’я та приказки українського народу. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008.
5. Журнал «Все для вчителя» № 32-33, 2003.
6. Журнал «Позакласний час» № 21-22, 2005.
7. Журнал «Виховна робота в школі» №11, 2007.
8. Згадки Є. К. Шегери.
9. Згадки О. Ю. Синиці.
10. Згадки Л. Ю. Подолянчук.
11. Згадки Г. В. Кравчук.
12. Згадки В. В. Войтюк.
13. Згадки Г. А. Пономарьової.
14. Згадки О. А. Рядінської.
15. Згадки М. І. Васька.
16. Згадки Т. Г.Мустафаєвої.
17. Згадки В. П. Пінчук.
